Пам’ятник Лесі Українці: де стоїть і як його читати

Коротко

• Головний київський пам’ятник стоїть на площі Лесі Українки на Печерську: бронзова постать 5 м на такому ж постаменті, загальна висота 10 м, відкритий 3 вересня 1973 року.
• Автори — скульпторка Галина Кальченко і архітектор Анатолій Ігнащенко; за цю роботу вони отримали Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка 1974 року.
• Це не перша Леся в столиці. Паркову скульптуру Василя Бородая поставили ще 1965 року в Міському саду навпроти Маріїнського палацу.
• На Волині окремі великі монументи є в Луцьку (1977) і Звягелі (1987); у Колодяжному — садиба-музей і погруддя.
• За кордоном найдавніший великий пам’ятник діаспори відкрили 1961 року в Клівленді; далі Торонто, Саскатун, а 2026-го — Мадрид.
• На Байковому кладовищі стоїть надгробок 1939 року роботи Галини Петрашевич — окремий об’єкт, його часто плутають із міським монументом.

Коли хтось каже «пам’ятник Лесі Українці», у дев’яти випадках із десяти має на увазі київську площу її імені. Там висока бронзова фігура, чорний камінь, рядки про вогонь пісень і постійний потік людей, які фотографуються «на тлі Лесі», навіть якщо з віршів пам’ятають лише «Лісову пісню». Це зручна точка на карті. Але зручність тут підступна: пам’ятників кілька, і кожен говорить про поетесу трохи іншою мовою.

Леся Українка — літературне ім’я Лариси Петрівни Косач-Квітки (25 лютого 1871, Звягель — 1 серпня 1913, Сурамі). Київ для неї був не декорацією, а місцем життя, лікування, листів і роботи. Тому столиця накопичила одразу кілька зображень: паркове, монументальне, надгробне, плюс дошки на будинках, де вона мешкала. Якщо ви плануєте маршрут, спочатку варто вирішити, яку саме Лесю шукаєте — парадну, камерну чи ту, що стоїть над могилою.

У практиці я помічав одну й ту саму сцену: людина стоїть біля метро «Печерська», дивиться в навігатор і дивується, що «пам’ятник біля палацу» і «пам’ятник на площі» — це різні адреси. Далі розберемо обидві, плюс волинські й закордонні, щоб не плутати їх між собою.

Головний київський пам’ятник на площі Лесі Українки

Площа Лесі Українки лежить у Печерському районі, між будівлею Центральної виборчої комісії і житловою забудовою, яку в місті давно прозвали «Царським селом». Сама площа отримала ім’я поетеси ще 1965 року. Монумент поставили пізніше, 3 вересня 1973-го, і відтоді саме він працює як офіційне місце вшанування в Києві.

Композиція навмисно проста. Бронзова постать заввишки 5 метрів стоїть на чотиригранному постаменті тієї ж висоти. Під ними — великий прямокутний стилобат. У паспортних матеріалах «Зводу пам’яток Києва» розміри стилобата вказані як 12,0 × 18,0 × 0,6 м. Загальна висота — 10 метрів. Камінь постаменту в одних описах названий чорним лабрадоритом, в інших — полірованим чорним гранітом; візуально це темний, важкий камінь, який «тримає» фігуру і не дає їй розчинитися в площі.

Поетеса зображена на повний зріст, у довгій сукні, з хусткою на плечі. Ліва рука підтримує тканину, у правій — зошит. Кальченко хотіла одночасно волі й м’якості: не «мармурову богиню», а жінку, яка стоїть прямо попри хворобу й цензуру. Чи вийшло — питання смаку. Мені цей жест здається трохи театральним, ніби Леся щойно вийшла на сцену. Але саме театр тут не випадковий: її драматургія часто сильніша за хрестоматійну лірику, і скульптура це відчуває.

Що викарбувано на камені

На чоловому боці постаменту — строфа самої Лесі:

«Як я умру, на світі запалає / Покинутий вогонь моїх пісень, / І стримуваний пломінь засіяє, / Вночі запалений, горітиме удень».

Це не епітафія в сухому сенсі. Це програма. Радянська влада любила вмонтовувати її в канон «прогресивної письменниці», але рядки про вогонь, який горить удень, важко звести лише до партійного словника. Вони працюють і зараз — інакше біля постаменту не збиралися б люди 25 лютого, у день народження.

Статус об’єкта теж конкретний. Постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2009 року № 928 пам’ятник визнано пам’яткою монументального мистецтва національного значення, охоронний номер 260030-Н.

Хто зробив і за що дали премію

Скульпторка — Галина Никифорівна Кальченко. Архітектор — Анатолій Федорович Ігнащенко. Замовник — Київський міськвиконком, будівництво вели Київські міжобласні спеціальні науково-реставраційні виробничі майстерні. Відкриття приурочили до століття від дня народження, хоча сам ювілей припав на 1971 рік, а монумент дочекалися ще два роки.

1974 року Кальченко та Ігнащенко отримали Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка саме за цей київський пам’ятник. Це офіційна формулювання комітету премії, не газетна легенда.

Є ще одна історія, яку на Волині розповідають охочіше, ніж у Києві. Скульптор Микола Обезюк брав участь у конкурсі на столичний монумент і, за свідченнями мистецтвознавців, мав сильну позицію. У підсумку київську роботу віддали Кальченко, а модель Обезюка пізніше стала основою луцького пам’ятника. Чи була там «істерика претендентки», як писали вже в незалежній пресі, перевірити важко. Факт інший і твердіший: Київ і Луцьк отримали різні Лесі, і обидві варто бачити.

Інші київські Лесі, яких гуглять рідше

Столиця не обмежилася одним жестом. Якщо шукати «пам’ятник Лесі Українці Київ», видача змішує щонайменше три різні об’єкти. Нижче — як їх розвести.

Паркова скульптура 1965 року біля Маріїнського палацу

1965 року в Міському саду, навпроти північного фасаду Маріїнського палацу, поставили бронзову постать роботи Василя Бородая; архітектором знову був Ігнащенко. Висота фігури — 3,4 м, постамент — близько 0,5 м, камінь нешліфований, ніби виловлений із паркової стежки.

Це інша температура. Леся ніби йде садом у легкій сукні, голова трохи піднята. Немає десятиметрової вертикалі, немає площі з адміністративними фасадами. Саме тому в 1970-х вирішили, що паркова скульптура «не тягне» на головне вшанування, і замовили більший монумент набагато людніше місце. Рішення логічне для радянського монументалізму. Для прогулянки паркова Леся часто живіша.

За спостереженнями, туристи рідко доходять сюди цілеспрямовано. Вони вже «зробили» площу, а в сад заходять через палац і фонтани. І раптом бачать другу Лесю — меншу, ближчу, без цитати на весь постамент. Контраст працює краще за будь-яку табличку.

Надгробок на Байковому кладовищі

Лесю поховали на старому Байковому, дільниця № 3. 1939 року на могилі встановили бронзовий надгробок на гранітному постаменті роботи Галини Петрашевич. Це пам’ятка історії національного значення. Поруч — поховання батька Петра Косача, матері Ольги Косач (Олени Пчілки) і брата Михайла.

Напис на надгробку довго ніс ідеологічний слід: цитата з некролога в газеті «Рабочая правда» 1913 року. Текст намагався вписати письменницю в «визвольний» і навіть «пролетарський» рух. Для історії пам’ятника це важливо: навіть могила не лишилася поза політикою. Сюди їдуть не за селфі, а за тишею. І це третя, окрема Леся Києва.

Окремо варто тримати в голові меморіальні дошки. Будинки на Саксаганського, 97 і 101, Стрілецькій, 15, Ярославовому Валу — місця, де вона жила в різні роки. Це не монументи, але без них маршрут обривається на площі й не пояснює, чому Київ для неї був робочим містом, а не лише місцем пам’ятника.

Волинь: Луцьк, Звягель, Колодяжне

Якщо Київ показує канон, Волинь показує біографію. Тут Леся росла, тут звучала мова дому Косачів, тут пізніше з’явилися одразу кілька скульптур, і жодна не дублює столичну один в один.

Луцьк: театр, парк і університет

Найпомітніший луцький пам’ятник відкрили 19 серпня 1977 року на Театральному майдані, перед Волинським академічним музично-драматичним театром імені Тараса Шевченка. Скульптори — Микола Обезюк і Андрій Німенко, архітектори — Валентин Жигулін і Сергій Кілессо. Бронзова фігура 5,5 м стоїть на постаменті з лабрадориту й гранітному стереобаті.

Іронія місця очевидна навіть без коментаря екскурсовода: перед театром Шевченка стоїть Леся, а перед університетом, який носить її ім’я, пізніше поставили Шевченка. Місто ніби навмисно переплутало таблички. У 1966 році в Центральному парку культури і відпочинку імені Лесі Українки з’явилася ще одна статуя — робота Льва Муравіна. Там молодша Леся і цитата з «Лісової пісні», написаної вже наприкінці життя. Хронологія образу й хронологія тексту не збігаються, і це помітно, якщо читати написи, а не лише фотографувати профіль.

1986 року на фасаді корпусу Волинського національного університету встановили погруддя роботи Галини Кальченко. Тобто луцька Леся — це не один об’єкт, а невеликий ансамбль.

Звягель і Колодяжне

Звягель — місце народження. 8 серпня 1987 року на площі Лесі Українки відкрили монумент Обезюка: фігура з суцільної брили червоного граніту Омелянівського родовища. Відкриття збіглося зі стартом літературно-мистецького свята «Лесині джерела». Камінь місцевий, жест інший, ніж у київській бронзі: менше «вітру в сукні», більше ваги.

Колодяжне на Волині — садиба, де родина Косачів жила з 1879 року і де зібрано літературно-меморіальний музей. Тут стоять погруддя 1958 року, зокрема роботи Кальченко. Це вже не площа й не театральний майдан, а двір, сад, кімнати. Для розуміння «Лісової пісні» Колодяжне дає більше, ніж будь-який столичний постамент.

Таблиця не повна — і не повинна бути. Погрудь і дощок в Україні набагато більше, ніж статуй на повний зріст. Але саме ці чотири найчастіше потрапляють у запити й маршрути.

Пам’ятники Лесі Українці за кордоном

Діаспора почала ставити Лесю раніше, ніж радянський Київ наважився на великий монумент у центрі. Це не випадковість. Для громад у США й Канаді вона була не «дозволеною класикою», а голосом мови, який треба було втримати в іншому краї.

• Клівленд, США, 1961 рік. Скульптор Михайло Черешньовський. Один із перших великих закордонних пам’ятників. На відкриття приїжджала наймолодша сестра поетеси Ізидора Косач-Борисова.
• Торонто, Канада, 19 жовтня 1975 року. Той самий Черешньовський. Гай-Парк, район Bloor West Village. На постаменті — ім’я українською й англійською та формула «The Greatest Ukrainian Poetess». Замовниця — Жіноча Рада Конгресу Українців Канади.
• Саскатун, Канада, 1976 рік. Статуя біля університету Саскачевану, робота Галини Кальченко. Цей монумент передали як дар тодішнього радянського уряду — рідкісний випадок, коли офіційна УРСР і діаспора зійшлися на одній постаті.
• Сурамі, Грузія, 1952 рік. Погруддя Тамари Абакелії на місці, де Леся померла. Пізніше з’явилися знаки в Батумі й Телаві (статую в Телаві відкрили 2017 року).
• Ялта, 16 серпня 1972 року. Знову Кальченко та Ігнащенко. Поетеса сидить, ніби на морському березі; камінь постаменту — діабаз з-під Аю-Дага. Стоїть навпроти будинку, де вона винаймала кімнату восени 1897-го. Об’єкт української культурної спадщини на тимчасово окупованій території.
• Мадрид, серпень 2026 року. Площа Plaza de Lesya Ukrainka біля посольства України. Автор — Микола Обезюк. Відкриття приурочили до 155-річчя від дня народження; ідею громада й дипломати просували ще з 2018-го, а 2020-го мерія дала площі її ім’я.

Черешньовський, до речі, працював із родинними світлинами, які дала Ізидора. Це відчутно: американська й канадська Леся інша за радянську парадну. Менше пафосу «вічної борчині», більше конкретної жінки з тонким обличчям. Київський монумент 1973-го цього майже не шукає. Він шукає масштаб.

Як дістатися і що дивитися поруч

Для київської площі орієнтир простий: станція метро «Печерська», далі кілька хвилин пішки бульваром Лесі Українки. Площа відкрита, без квитка, без режиму музею. Найзручніший час — ранок у будень, коли менше машин і менше людей із палицями для селфі. 25 лютого й біля дат, пов’язаних із її смертю, біля постаменту з’являються квіти. Це не концерт і не мітинг за розкладом, просто звичка міста.

Що взяти з собою, якщо хочете не лише «відмітити локацію»:

1. Два-три вірші напам’ять або в телефоні. Цитата на камені тоді перестає бути орнаментом.
2. Адреси київських помешкань. Хоча б Саксаганського і Стрілецьку.
3. Час на Байкове, якщо готові до кладовища, а не до площі.
4. Для Волині — окремий день на Звягель і Колодяжне. Луцьк можна вписати в той самий маршрут, але поспіхом музейна садиба не читається.

Типова помилка новачка — ставити всі київські точки в одну годину. Парк біля палацу, площа на Печерську і Байкове лежать у різних ритмах міста. Краще два заходи, ніж одна гонитва.

Ще одна плутанина: бульвар Лесі Українки і площа Лесі Українки. Бульвар — довга артерія. Пам’ятник стоїть саме на площі. Навігатор іноді веде «на бульвар» і залишає вас за кількасот метрів від фігури. Дрібниця, але саме на ній згорає терпіння в дощ.

Яку Лесю ви насправді шукаєте

Запит «пам’ятник Лесі Українці» звучить в однині, а реальність — у множині. Є Леся державна, висока, з премією і охоронним номером. Є Леся паркова, майже домашня. Є надгробна. Є волинська, витесана з місцевого червоного каменю. Є діаспорна, поставлена громадами ще тоді, коли в Києві тільки сперечалися, чи досить монументальна паркова скульптура.

Усі вони тримають одне ім’я, але різний договір із глядачем. Парадний монумент просить зупинитися й підняти голову. Парковий — іти поруч. Музейний двір у Колодяжному — увійти в кімнату. Закордонний — нагадати, що українська мова не закінчується кордоном.

Якщо обирати одну адресу в Києві, почніть із площі Лесі Українки. Потім, якщо лишиться охота, зійдіть у Міський сад і порівняйте дві постави однієї жінки. Різниця між 1965-м і 1973-м пояснює тему краще за будь-який абзац про «вшанування пам’яті». Одна Леся ще вміщається між деревами. Друга вже має стояти так, щоб її було видно з вікон установ.

Далі вже ваш хід: або квіти до постаменту, або квиток на Волинь, або просто текст «Лісової пісні» ввечері — без бронзи, без лабрадориту, лише голос, заради якого всі ці камені взагалі поставили.