Максим Нікітенко: розвідник, який вів групу першим

Максим Іванович Нікітенко, позивний «Юрист», сержант 132-го окремого розвідувального батальйону Десантно-штурмових військ, загинув 26 серпня 2023 року під час штурмових дій біля села Роботине на Запоріжжі. Йому було 48 років: день народження відзначили лише за два тижні до бою.

У відкритих джерелах його найчастіше згадують як коханого Марусі Звіробій і командира розвідгрупи, який на штурм ішов не «з ядра», а попереду своїх. За цим коротким портретом стоїть київська біографія, контракт 2019 року, досвід АТО/ООС і родина, у якій на війні були і брат, і дружина.

Нижче — зібрана з офіційних некрологів, спогадів побратимів і репортажів прощання історія людини, а не лише дати в картці загиблого. Окремо варто розвести імена: за запитом «Максим Нікітенко» в мережі з’являються кілька військових з близьким написанням прізвища.

Київ, школа №120 і економічний університет

Максим Нікітенко виріс і жив у Києві. Навчався в школі №120, вищу освіту здобув у Київському національному економічному університеті імені Вадима Гетьмана. Цей освітній шлях пояснює позивний: «Юрист» закріпився не як театральний псевдонім, а як робоче ім’я людини з цивільною спеціальністю, яка пізніше стала сержантом-розвідником.

До повномасштабного вторгнення він уже не був «мобілізованим з нуля». З 2019 року служив за контрактом у Збройних силах України, мав статус учасника АТО/ООС. Тобто до 24 лютого 2022-го за плечима були роки служби, а не лише патріотичний порив перших тижнів великої війни.

У реальних історіях контрактників цього покоління часто повторюється одна схема: цивільна освіта, робота, потім рішення підписати контракт ще до великого вторгнення. У випадку Нікітенка ця схема підтверджується датами на Меморіалі.UA: контракт — 2019, повномасштабна війна — уже як продовження служби, а не її початок.

Після 24 лютого він брав участь в обороні України вже як розвідник 132-го окремого розвідувального батальйону ДШВ. У повідомленнях про прощання його також пов’язують із 46-ю бригадою Десантно-штурмових військ: побратими саме з 132 ОРБ і 46-ї бригади прийшли на чин у Михайлівському Золотоверхому соборі.

132-й розвідбат і позивний «Юрист»

132-й окремий розвідувальний батальйон — підрозділ Десантно-штурмових військ, де розвідка не зводиться до спостереження «здалеку». У контрнаступі 2023 року такі групи працювали на вістрі: прощупували поля, мінні смуги, позиції, вели штурмові групи. Саме в такій логіці описують останній бій Нікітенка: він загинув «в одній з передових груп, що проривались штурмами».

Побратим Іван Третьяков згадував його як командира розвідувальної групи: обережного, відповідального, такого, що «не боявся завдань і завжди піклувався про людей», умів працювати з різною зброєю. Це важливий штрих. У публічних некрологах часто лишають лише формулу «герой пішов першим». Тут додається інше: обережність як професійна риса розвідника, а не протилежність сміливості.

Петро Порошенко, який знав родину і був на прощанні, окремо підкреслив цю рису командування: «Кажуть, що командир має йти у складі ядра групи, а не в дозорі, але це не про Максима. Він вів за собою своїх побратимів». Фраза стала однією з найцитованіших після 1 вересня 2023 року, бо точно лягає на те, як гинуть сержанти на штурмі: не «ззаду з рацією», а в тій самій хвилі, яку ведуть.

Звання — сержант. Посада в картці Меморіалу — розвідник. На практиці це означало командирський контур малої групи: навчити склад, вивести людей, повернути їх, якщо можливо. Маруся Звіробій пізніше написала, що він «був зразковим сержантом, що був прикладом для нас всіх, на бойові виходив разом зі своїм особовим складом, вчив бійців бути кваліфікованими фахівцями і виховував їх патріотами».

Маруся Звіробій, «Марусині ведмеді» і родина на війні

Максим Нікітенко і Маруся Звіробій познайомилися в підрозділі «Марусині ведмеді» — інструкторській і добровольчій лінії, яка з 2014 року готувала бійців, а згодом працювала вже в системі ДШВ. Згодом вони одружилися. Це не «історія з тилу»: обоє служили, обоє були на бойових.

У липні 2023-го Маруся Звіробій отримала поранення під Кліщіївкою на Донеччині внаслідок артилерійського обстрілу. Максим вирвався з фронту, щоб провідати її в лікарні. Порошенко згадував зустріч за три тижні до загибелі: «Вона з такою гордістю хвалилася: це мій Максимка, він сьогодні вирвався з фронту, щоб підтримати мене після поранення». За кілька тижнів він уже лежав у труні в Михайлівському соборі.

У тексті Звіробій на Меморіалі.UA зібрано те, чого не видно з бойової біографії: він щодня телефонував матері й заспокоював її; був братом для брата, який теж служив; «батьком, що любить своїх дітей». Після нього лишилися мама, брат-військовослужбовець, кохана, діти, побратими.

Порошенко окремо сказав: «Він із 30-ки, вся родина у них воює». Це не метафора «всі українці на фронті», а конкретний сімейний контур, де війна стала не епізодом, а спільним життям кількох близьких людей одночасно.

Після втрати Звіробій публічно майже не розкручувала біль як контент. У своїх дописах вона говорила жорсткіше і загальніше: людина помирає стільки разів, скільки ховає близьких. «Кажуть „двічі не вмирати“, неправда. Можна вмерти двічі, тричі й десять разів… В цій війні ми вмираємо щодня». Потім вона знову повернулася на фронт.

Роботине, серпень 2023-го: що саме сталося

Село Роботине в Запорізькій області влітку 2023-го стало одним із символів південного контрнаступу. Бої за нього тривали тижнями: мінні поля, укріплені позиції, артилерія, малі штурмові групи. Українські сили оголосили про контроль над селом наприкінці серпня. Ціна цього контролю вимірювалася людьми, імена яких з’являлися в стрічці щоночі.

26 серпня 2023 року Максим Нікітенко загинув у районі Роботиного під час штурмових дій. За даними Меморіалу.UA, у стрілецькому бою він отримав смертельне поранення від ворожого кулеметного вогню. Формулювання Звіробій жорсткіше й особистіше: «Моє серце розстріляно в голову і розірвано ворожими гранатами при штурмі Роботиного».

Два описи не суперечать одне одному так, як здається. Штурм на відкритій місцевості рідко зводиться до одного типу вогню. Кулемет фіксує причину загибелі в картці. Граната і «передова група» описують характер бою: тісний контакт, мала дистанція, відсутність «безпечної командирської позиції».

Важливо не змішувати цей бій із пізнішими подіями навколо Роботиного 2024–2025 років, коли село знову стало зоною важких боїв і змінилося лінією фронту. Для біографії Нікітенка ключова саме серпнева операція 2023-го: він загинув у фазі, коли українські підрозділи йшли вперед, а не утримували вже зруйновані позиції роками потому.

Ірина Геращенко того ж тижня написала: «Важка ціна за кожен звільнений метр землі». Це речення, яке після Роботиного повторювали десятки разів — і воно не стало дешевим кліше лише тому, що за ним стояли конкретні прізвища. Одне з них — Нікітенко.

Яким командиром його бачили свої

Публічний образ « compандир ішов першим» легко перетворюється на плакат. Спогади тих, хто з ним служив, дають іншу щільність.

Третьяков акцентує не на ефекті, а на ремеслі: обережність, відповідальність за людей, універсальність зі зброєю. Звіробій — на сержантську школу: виходив разом зі складом, учив, виховував. Порошенко — на відмову ховатися в «ядрі групи». Разом це складається в портрет сержанта розвідки, а не «ліричного героя війни».

У багатьох підрозділах саме такі сержанти тримають бойову якість між офіцерським задумом і реальним полем. Вони знають, хто з новачків ще не готовий до нічного виходу, хто «горить» і його треба стримати, де не варто тиснути на темп заради красивого звіту. Коли така людина гине в передовій групі, підрозділ втрачає не лише стрільця, а носія досвіду, який важко передати наказом.

З практики подібних історій 2023 року видно ще одну річ. Після важкого поранення близької людини боєць часто отримує короткий «вікно» — лікарня, кілька діб у місті, телефонні розмови з матір’ю. Потім повертається в ту саму смугу. Нікітенко встиг побути з дружиною після Кліщіївки і не встиг вийти з літнього штурмового циклу на Запоріжжі.

Прощання 1 вересня і поховання в Києві

Чин прощання відбувся 1 вересня 2023 року в Михайлівському Золотоверхому соборі. Прийшли побратими 132-го розвідбату і 46-ї бригади ДШВ, родина, друзі. Були Петро і Марина Порошенки. Поховали Максима Нікітенка на Алеї Героїв Лісового кладовища в Києві.

Дата прощання — 1 вересня — в Києві завжди має подвійне звучання: початок навчального року і ще одна колона з прапором на труні. Для міста, яке вже третій рік ховає своїх, це не «символ», а повторюваний ритуал, у якому конкретне ім’я має не загубитися серед інших.

Посмертно сержанта нагородили орденом «За мужність» III ступеня. Це державна відзнака, яку в роки великої війни отримують тисячі військових — і саме тому важливо не зводити біографію лише до ордена. Орден фіксує факт. Історія життя фіксує, ким була людина до наказу про нагородження.

Що лишилося після 2023 року

Сторінка на Меморіалі.UA стала основним зібраним джерелом про Максима Івановича: дати, підрозділ, цитата Звіробій, короткі спогади побратима, місце поховання. Новинний шар 1–2 вересня 2023-го додав деталі про собор, присутніх і зв’язок із «Марусиними ведмедями».

Після цього публічний слід рідшає — і це нормально. Родина не зобов’язана перетворювати втрату на постійний інформаційний привід. Маруся Звіробій після лікування і втрати знову служила, зокрема згадувалася в контексті операцій на Харківщині. Її публічна активність пішла ширшим громадянським і військовим річищем, а не щоденними меморіальними постами про чоловіка.

Для читача, який шукає ім’я сьогодні, практичний сенс такий: якщо потрібні перевірені анкетні дані — дата народження 12 серпня 1975-го, загибель 26 серпня 2023-го, 132 ОРБ, позивний «Юрист», поховання на Лісовому кладовищі. Якщо потрібен характер служби — дивіться не заголовок «чоловік відомої захисниці», а сержантський контур: група, штурм, відповідальність за людей.

Інші Максими Нікітенки: щоб не сплутати імена

Запит «максим нікітенко» у 2025–2026 роках витягує щонайменше ще одну фронтову біографію з майже тим самим написанням.

Максим Никитенко (у джерелах часто через и), позивний «Кекс», 1982 року народження, уродженець Сновська на Чернігівщині. Мобілізований 6 вересня 2022 року, служив радіотелефоністом у 1-й бригаді спеціального призначення імені Івана Богуна, з грудня 2023-го — стрільцем-зенітником 115-ї окремої механізованої бригади. Загинув 25 червня 2025 року біля Нової Кругляківки на Харківщині. Родина й місцеві медіа розповідали, що він загинув, закриваючи від ворожого дрона поранених побратимів під час евакуації; мав бронювання, але пішов служити. Посмертно також відзначений орденом «За мужність» III ступеня.

Це різні люди, різні бригади, різні роки й різні обставини загибелі. Спільне лише прізвище в різних орфографіях, війна і державна нагорода. Плутати їх у текстах — означає стирати обидві біографії.

Трапляються й інші носії імені поза фронтовим контекстом: ведучі, підприємці, військові з близькими прізвищами на кшталт Нікітченко чи Нікітюк. Якщо шукаєте конкретного Максима, звіряйте по батькові, дату народження, бригаду і позивний. Для київського розвідника це Іванович, 12.08.1975, 132 ОРБ, «Юрист».

Джерела таблиці: картки Меморіал.UA, регіональні повідомлення родин.

Як читати такі біографії і де перевіряти факти

Меморіальні тексти в українських медіа часто будуються за одним шаблоном: «загинув смертю героя», два абзаци про дитинство, цитата командира, заклик пам’ятати. Шаблон не бреше, але обнулює різницю між людьми. Щоб цього уникнути, варто триматися первинних карток і прямих свідчень.

Для Максима Нікітенка такими опорами є:

• картка на Меморіалі.UA з датами, підрозділом, позивним і цитатами;
• репортажі прощання 1 вересня 2023 року в Михайлівському соборі;
• пряма мова Марусі Звіробій і Івана Третьякова, а не переказ «як писали в соцмережах».

Не варто добудовувати те, чого немає у джерелах: ні точного складу групи, ні хвилини бою, ні внутрішніх рішень командування під Роботиним. Відсутність цих деталей — не «дірка в статті», а межа етики. Розвідгрупа і штурм не є матеріалом для реконструкції з відкритих уривків.

Якщо читач хоче вшанувати конкретно цю людину, практичний мінімум простий: назвати повне ім’я й по батькові, підрозділ, дату, місце поховання. Не зводити його лише до формули «чоловік Марусі Звіробій». Він був сержантом розвідки ще до того, як це речення стало заголовком.

Ключові інсайти

Максим Іванович Нікітенко — київський контрактник з 2019 року, розвідник 132 ОРБ, командир групи з позивним «Юрист». Загинув 26 серпня 2023-го під Роботиним у передовій штурмовій групі, похований на Алеї Героїв Лісового кладовища. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Його історія тримається на трьох точках, які не варто розривати: професійна служба сержанта-розвідника, родина, де воювали кілька близьких одночасно, і конкретний епізод південного контрнаступу, а не «війна взагалі». Саме ця щільність відрізняє ім’я в пошуку від ще одного рядка в нескінченному списку втрат.

Пам’ять тут не потребує гучних порівнянь. Досить не плутати його з іншими Носіями прізвища і не скорочувати біографію до чужого публічного імені. Максим Нікітенко мав власне — Іванович, «Юрист», 132-й розвідбат.